Щороку напередодні 9 травня в Харківському національному технічному університеті сільського господарства ім. П. Василенка згадують і вшановують своїх колишніх співробітників, які були учасниками Великої Вітчизняної (а тепер уже – Другої світової) війни і своїми ратними подвигами наближали Перемогу. Згадують і померлих, і живих. Нещодавно, як ми вже писали, відзначив 99-річчя Михайло Михайлович Турченко.
Без будь-якого перебільшення ветерана можна назвати людиною-легендою. І не тільки тому, що він дожив до такого поважного віку, а й тому, що багато років присвятив підготовці майбутніх менеджерів та інженерів, був одним із засновників навчально-наукового інституту бізнесу і менеджменту нашого університету й залишив після себе чималу наукову спадщину.
Звичайно ж, в університеті не забули про свого колегу і бойового ветерана (тим більше, що тут працює чимало його колишніх студентів і аспірантів). Отож, цього року, як і раніше, вдома Михайла Михайловича відвідали представники ректорату та профспілкового комітету, які привітали його з наступаючим Днем Перемоги та побажали міцного здоров’я. А він поділився безцінними спогадами про пережите і… творчими планами на майбутнє.
Це просто неймовірно! Колишній старший сержант і командир башти легендарного танка Т-34 Михайло Турченко пише мемуари про Велику Вітчизняну війну і планує закінчити їх до свого 100-літнього ювілею. Кожного дня по кілька годин він скрупульозно працює над своїми мемуарами, щоб залишити для нащадків безцінні спогади про друзів і однополчан, з якими йому колись довелося пройти вогненними дорогами війни від Харкова аж до самої Ельби.
На його робочому столі безліч книг, фотоальбомів, документів, з якими Михайло Михайлович звіряє свої спогади і каже, що з роками, вони стають лише яскравішими і ціннішими. Для ветерана пам’ять про війну священна – невід’ємна частина біографії. Про героїчне минуле нагадує музейний куточок в робочому кабінеті Михайла Михайловича. Тут зібрані бойові нагороди, значки, елементи військового одягу, книги, особливо дорогі серцю колишнього танкіста макети бойових машин (переважно Т-34), і найцінніше – фотографії бойових побратимів…
Михайло Михайлович розповідає, що воював у складі екіпажу командира танкового взводу, яким командував його ровесник, лейтенант Григорій Гапон, в майбутньому – Герой Радянського Союзу.
— Це був безстрашний командир, його називали «танковим снайпером». Якось горіли з ним у танку. Може, завдяки йому я і вижив», – говорить Михайло Михайлович. І за цими словами вся правда про ту страшну війну, яка досі не відпускає старого танкіста.
Але танкістом Михайло Турченко став не відразу. Він розповідає, що з початком Великої Вітчизняної війни разом з матір’ю був евакуйований до Північного Казахстану, а вже звідти в 1942 році його, 19-річного хлопця, призвали до лав Червоної армії. Спочатку воював рядовим піхотинцем, у 1943 році брав участь у визволенні Харкова та Харківщини від гітлерівських загарбників і тут же, на Харківщині, отримав перше поранення.
— Було це на Краснокутщині, під Мурафою, де тривали тяжкі бої, – розповідає ветеран. – В якусь мить метрів за десять від мене вибухнула німецька міна і один з осколків вразив у праву ногу. З тих пір тут шрам…
Вже після госпіталя М. Турченко був направлений до учбового танкового полку, де освоїв нову військову спеціальність і став «баштовим», тобто командиром башти танка Т-34 (заряджаючим). Перше бойове хрещення отримав під час літньої наступальної кампанії в 1944 році. А згодом отримав і першу бойову нагороду – медаль «За відвагу». У нагородному листі до цієї нагороди сказано, що «16 вересня 1944 року під час бою за село Івля в складі екіпажу першим увірвався у розташування противника, повівши за собою всі інші танки роти. У цьому бою старший сержант Турченко вогнем із кулемета знищив до 10 солдат противника».
12 березня 1945 року Михайло Турченко був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня за мужність і відвагу, проявлені під час бойових дій. З нагородного листа: «26 січня 1945 року в складі екіпажу командира танкового взводу, відбиваючи контр-атаки ворога, вогнем з кулемета командир башти знищив 2 БТРи, 2 зенітки, 6 кулеметів та до 60 солдат противника. 29 січня того ж року його танк першим увірвався в селище Бухенау на східному березі ріки Одер, вибивши з нього противника. У ході бою танковим екіпажем було знищено: 1 танк, 2 мінометні батареї, а також до роти солдат і офіцерів противника…» У цьому бою старший сержант Турченко отримав друге серйозне поранення. Однак знову залишився в строю.
Вже 23 лютого 1945 року в тяжких боях за селище Зейхау з переважаючими силами противника старший сержант Турченко вогнем з кулемета особисто знищив до 70 гітлерівців. При цьому він, миттєво орієнтуючись у швидко змінюваній бойовій обстановці, не лише успішно коригував вогонь танкової гармати, але й взяв на себе обов’язки заряджаючого. Ці дії командира башти дозволили танковому екіпажу знищити 2 міномети, 2 кулемети і ще до 20 солдат противника. Навіть коли ворог, розуміючи свою чисельну перевагу, оговтався й перейшов до контрнаступу, Михайло Турченко продовжував обороняти захоплені позиції, аж поки від попадання снаряду його танк не загорівся. За цей бій 14 березня 1945 року він був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня – найпочеснішою із солдатських нагород…
Загалом, за час війни Михайло Турченко був двічі поранений, змінив сім танків, втратив багатьох бойових друзів. Не раз знаходився на волосині від смерті і сам сіяв смерть серед гітлерівських окупантів… Можливо, саме про це він напише у своїх мемуарах. А ми хочемо нагадати, що ще в 1977 році в харківському видавництві «Прапор» вийшов документальний нарис під назвою «Им в Харькове танк поручили вести», який розповідає про бойовий шлях 87-го Окремого танкового полку 7-ї Гвардійської кавалерійської Житомирської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії. Співавторами цієї книги є колишній начальник штабу згаданого полку Олега Якович Фрідман і командир танкової башти Михайло Михайлович Турченко. У 1989 році вийшло друге видання цієї книги, виправлене і доповнене, яке досі викликає інтерес у читачів та шанувальників нашої історії. Пропонуємо вашій увазі лише один епізод з цієї книги, в якому згадується і наш герой Михайло Михайлович Турченко.
«Как и следовало ожидать, вражеские самоходные установки выбрали себе огневые позиции как раз напротив дамбы и шоссе. Так как наши танки шли один за другим, каждая из двух головных машин попала под прицел 4-5 вражеских штурмовых орудий, хорошо замаскированных и поэтому не видных нашим экипажам. Головными машинами были танки Гапона и Сергеева. Когда они приблизились к окраинам поселка метров на 200-250, то оба получили по несколько пробоин в лобовой броне. В отделениях управления танком, где находились механики-водители и радисты-пулеметчики, вспыхнули мощные снопы крупных искр – раскаленных добела осколков брони. Бортовые топливные баки были разбиты и хлынувшее из них топливо вспыхнуло. В этой ситуации, находившиеся в боевых отделениях командиры экипажей и командиры башен, вынуждены были покинуть свои машины.
При попытке выпрыгнуть из башни Гапон зацепился ремешком, которым крепился револьвер к поясному ремню, за рукоятку маховика вертикальной наводки пушки. Три рывка пришлось ему сделать, прежде чем ремешок лопнул и Гапон оказался в кювете с левой стороны по ходу танка и начал тушить тлеющее во многих местах обмундирование. То же самое делал в кювете справа Турченко.
Все это произошло в считанные секунды, пока вражеские заряжающие загоняли в казенники своих пушек новые снаряды. А затем – горящая машина содрогнулась от новых ударов. Башня была сброшена за корпус танка пушкой кверху. Машина превратилась в огромный костер. Каждую секунду теперь следовало ожидать взрыва боеукладки.
Гапон приказал Турченко перебраться на его сторону, что тот и сделал, сопроваждаемый длинной пулеметной очередью, высекавшей из булыжника мостовой искры. Затем оба начали продвигаться по кювету назад. При этом обнаружилось, что не все тлеющие участки своей одежды Турченко затушил и у него все больше и больше подгорает рукав телогрейки, а дальше уже тлели рукава гимнастерки и нательной рубахи. Все обошлось волдырем сантиметров пять в диаметре. Но это был сущий пустяк…»
(З книги О. Я. Фрідмана і М. М. Турченка «Им в Харькове танк поручили вести»).
Підготовлено відділом медіакомунікацій ХНТУСГ.
