Сьогодні історичний день. Рівно 90 років тому, 12 червня 1930 року, Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила Постанову про реорганізацію ВИШів та ВТИШів і про передачу їх у відання відповідних наркоматів. У розділі «Сільськогосподарська галузь» передбачалося створення у Харкові інституту механізації та електрифікації сільського господарства на базі відділень механізації Харківського та Полтавського сільськогосподарських інститутів. Ця реформа, затверджена пізніше Постановою ВЦВК і РНК СРСР від 23 липня 1930 року, спричинила дроблення старих сільськогосподарських навчальних закладів і створення десятків нових галузевих однофакультетних інститутів, в тому числі Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства (ХІМЕСГ).
Варто зазначити, що ухваленню згаданих рішень передували політичні рішення щодо підготовки технічних кадрів для народного господарства. Такі рішення ухвалювались у 1929 році на липневому та листопадовому пленумах ЦК ВКП (б), і саме тоді було вироблено план щодо реорганізації старих і відкриття нових ВИШів та ВТИШів, надавши їм цільового призначення та усунувши паралелізм в підготовці кадрів. Загалом протягом першої п’ятирічки радянське керівництво планувало відкрити в СРСР 47 нових ВИШів і 172 технікуми відповідно до потреб певних галузей народного господарства та окремих районів, в тому числі для сільського господарства України. Втілення цих планів розпочалося уже наступного року [1].
Як зазначає дослідник історії нашого університету к. іст.н. Б.Г. Москальов, Харківський інститут механізації та електрифікації сільського господарства став одним з перших сільськогосподарських вузів інженерного профілю, який розпочав підготовку інженерів-механіків з ремонту та експлуатації тракторів і сільськогосподарських машин. Але освітня реформа не була забезпечена необхідною матеріально-технічною базою та фінансуванням. Усі ці негаразди у повній мірі стосувалися і ХІМЕСГ. Гостро не вистачало навчальних приміщень, кваліфікованих викладацьких кадрів, підручників, лабораторного устаткування. Побутові умови для студентів теж були не найкращими… Див. статтю Б.Г. Москальова в журналі «Український селянин».
Питання про підготовку кваліфікованих кадрів для сільського господарства України гостро постало ще за часів НЕПу, коли держава приступила до технічного переозброєння і модернізації цієї галузі. На початку квітня 1925 року газета «Комуніст», яка була органом ЦК і Харківського губкому КП(б)У, писала, що «На Україні, де мережа сільськогосподарських шкіл найбільше розвинена в порівнянні з рештою республік СРСР, є лише 5 сільськогосподарських інститутів, 2 ветеринарних інститути, 21 агрономічний технікум різних спеціальностей і 150 сільськогосподарських шкіл (профшкіл і шкіл перехідного типу)» [2].
Також газета зазначала, що наша мережа с.г. шкіл розподілена вкрай нерівномірно і більшість губерній досі не мають своїх сільськогосподарських інститутів. До того ж, мережа нижчих сільськогосподарських шкіл в Україні обслуговує лише до 1,5% селянської молоді, що не дозволяє впливати на селянські господарства в агрокультурному відношенні. Тому на найближчий період ставилося питання про те, щоб збільшити мережу масових сільськогосподарських шкіл, які б охопили чверть (25%) селянської молоді у віці від 15 до 18 років у всіх 45 округах України. На думку, ініціаторів цієї реформи, вона дала б можливість у найкоротші строки підготувати для села кваліфіковану силу в особі агрономів і спеціалістів в різних галузях сільського господарства: лісоводів, меліораторів, тваринників, садоводів, землевпорядників і т.п. [2].
Одночасно ставилося питання про розширення мережі вищих сільськогосподарських шкіл (інститутів), в яких станом на 1.Х.1925 р. навчалося лише 3456 учнів, в т.ч. 444 жінки (12,8%). За фахом контингент учнів с.г. інститутів розподілявся таким чином:
- Сільське господарство взагалі — 1921;
- Лісоводство – 318;
- Тваринництво та молочне господарство – 195;
- Ветеринарія – 697;
- Геодезія і землевпорядкування – 325.
- Рільництво – 0;
- Меліорація – 0;
- С.Г. машинобудівництво – 0. [3].
Як бачимо, на той час сільськогосподарські інститути зовсім не готували фахівців з механізації та електрифікації сільського господарства. І таке питання навіть не порушувалось. Щоправда, незначну кількість спеціалістів технічного профілю для сільського господарства готувати технікуми (152 учні), профшколи (490 учнів) та довготермінові курси (45 учнів), але ця кількість абсолютно не задовольняла потреби галузі [3].
У 1925 році, щоб залучити селянську молодь до навчання, Уряд запровадив 2000 стипендій для професійних та сільськогосподарських шкіл. Певну кількість стипендій мали виділити і Окрвиконкоми. Проте, загальний конкурс серед вступників до сільськогосподарських вузів був не високим. Наприклад, за підсумками осінньої вступної кампанії 1925 року до Харківського сільськогосподарського інституту на 100 місць Робфаку було зараховано 116 студентів і 182 особи були зараховані на 180 вакансій Інституту. Ще 250 осіб було зараховано до Харківського Геодезично-землевпорядкувального Інституту та 153 особи до Ветеринарного. При цьому особлива увага приділялась соціальному походженню майбутніх студентів, серед яких мали переважати робітники, селяни і батраки, а також члени партії та комсомольці [4].
У 1926 році Народний комісаріат освіти розробив нові правила прийому студентів до вищих шкіл (ВУЗів), згідно з якими були скасовані вступні іспити для деяких категорій вступників, насамперед, випускників робфаків. Також у всіх вузах була виділена певна кількість місць для представників національних меншин і для українців-студентів, що мешкали за межами України [5].
З 1927 року для всіх вступників також запровадили обов’язкову вимогу щодо знання української мови. З цього ж року для всіх українських закладів вищої освіти був запроваджений максимальний контингент студентів, яких мали прийняти на навчання. Для індустріально-технічних вузів він складав 2125 осіб, для сільськогосподарських – 2600, педагогічних – 5410, медичних і фармацевтичних – 2240, соціально-економічних – 1730, мистецьких – 1705, інститутів професійно-робітничої освіти – 860, а загалом для всіх інститутів – 15670 осіб. Були визначені і квоти щодо соціального складу майбутніх студентів. Серед них мало бути 30% робітників, 30,8 селян, 20 представників трудової інтелігенції і 19,2% дрібних ремісників та урядників[6].
Матеріальний стан більшості студентів потребував підтримки з боку держави. Проте у 1926-27 рр. стипендії отримувало лише 39,4% студентів, у 1927-28 рр. – 41,5, а 28-29 рр. – 51,5%. У 1926-27 навчальних роках середній розмір стипендії складав 24 крб. і за рік він зріс лише на 10%. Не набагато кращою була і ситуація щодо забезпечення студентів житлом. У 1926-27 рр. казенне житло мали 22311 осіб або 36,5% студентів. І хоч за наступні кілька років цей показник підняли до 57%, значна кількість студентів змушена була наймати житло за власні кошти [6].
Станом на вересень 1928 року в Україні існував 21 с.г. технікум і 7 інститутів, у яких загалом навчалося 5199 студентів. Проте, протягом останнього навчального року достроково припинили навчання 735 студентів цих закладів або 15% від їх загальної кількості, в т.ч. 105 студентів с.г. інститутів, 190 – технікумів, 218 земельних технікумів і т.п. [5].
Старший інспектор с.г. освіти Наркомосу В. Румянцев, який оприлюднив ці дані на сторінках газети «Комуніст», писав, що головною причиною такого невідрадного явища є низький рівень освіти в с.г. школах, слабкий науковий рівень і надзвичайно важкі умови життя студентів, яким дуже мало допомагає держава (набагато менше, ніж студентам інших вищих шкіл).
У перші роки навчання з цими проблемами зіткнулися і студенти новоствореного ХІМЕСГу, про що у своїй статті писала проф. Н.М. Москальова Див. Побутове життя перших студентів ХІМЕСГ. Та попри всі перепони, інститут з року в рік покращував свою навчальну і матеріально-технічну базу, готуючи кваліфіковані кадри для колгоспів і радгоспів.
В. Козоріз,
редактор газети «Світоч знань»
Джерела та посилання:
- Вісти ВУЦВК. – 1929 (20 листопада).
- Коммунист. –1925. (2 квітня).
- Радянський статистик. – 1925 (3 жовтня).
- Вісти ВУЦВК. –1925 (30 вересня).
- Діло. – 1926 (28 лютого).
- Вісти ВУЦВК. –1930 (29 квітня).
